Сьогодні ми пройдемо життєвими стежинами великого поета.

Україна. В одному лише цьому слові бринить ціла музика смутку і жалю. Україна – це край, де широка, синя стрічка Дніпра оперізує неозорі лани золотої пшениці, де в глибокій безодні неба купається золотосяйне сонце. Вдивляємось у далеч і бачимо широчінь неозорих рік у вінку зажурених верб і пломенистої радості калини. Вслухаємось у гомін сивої давнини і крізь віки до нас доноситься  тупіт звихрених коней, гіркий плач материнського горя. Скільки боїв пройшло на цій багатостраждальній українській землі! Скільки вознеслося до бога молитв з вуст обездоленого українського народу!

Україна. Країна смутку і краси, країна,де найбільше люблять волю і найменше знали її. Країна довгої, героїчної боротьби за волю, в результаті якої велетенське кладовище, руїна і високі в степах могили, в яких вічним сном сплять мужні захисники землі нашої.

Україна. Це тихі води і ясні зорі, і вишневі сади, і спів солов’я на світанку.

Читання вірша Шевченка «Садок вишневий коло хати».

Весна – весняночка. Це вона подарувала Україні великого Пророка, ім’я якому Тарас. Це ім’я дала сину мати (Тарас – означає «бунтар»).

9 березня 1814 р. темної ночі перед світанком в с. Моринці на Звенигородщині в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта народився майбутній великий співець Україна – Т.Шевченко.

Мама. Мабуть, немає на землі людини, яка б не любила свою матір , не шанувала людину, яка дала життя, не досипала ночей над дитячим ліжечком, співала ніжні колисанки… Тарас також любив свою ніжну трудівницю – матусю, яка часто хворіла від важкої праці на панщині. Катерина Якимівна, мати Тараса, в 1802 р.  одружилася з Григорієм Шевченком. Мати дуже любила свого Тарасика, а хлоп’ятко, немов відчуваючи, що материнської ласки на його нещасну долю випаде так мало, горнувся до неї. Через усе своє життя проніс Тарас найтепліші спогади про свою матір.

Батько Григорій Шевченко був людиною освіченою, любив і знав боже слово. Дивлячись на сина Тараса, ще зовсім малого, говорив: «З Тараса виросте не абищо: або велика людина, або велике ледащо». Дійсно, Тарас  змалечку не любив поратись на городі, пасти  овець… Він тягнувся до паперу, олівця, любив малювати.

Мальовнича природа Звенигородщини, батьківщини поета. Невеликі ріки і зелені долини, ліси і байраки… Давні козацькі могили, які так тривожили серце малого і кликали до себе… Чумацький шлях, який проходив через село. Все це мало неабиякий вплив на дитину, милувало око, викликало думки  і хвилювання. Милуючись рідними пейзажами, дивуючись різноманітності природи, спостережливий хлопчик вбирав у своє серце всю красу рідного краю. І мабуть без цієї краси не було б у Тараса таких прекрасних віршів про природу.

(Читання віршів поета про природу).

Якою ж була домівка Тараса, де пройшли перші роки життя майбутнього поета? Ось вона, бідна, стара, біла хата з потемнілим солом’яним дахом, чорним комином, а біля хати стара яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні – квітник, який так любовно доглядала терпляча Тарасова нянька Катруся. Біля воріт – розлога верба, а за вербою – клуня. Густий темний сад, який лякав Тарасика в дитинстві своєю гущавиною та напівмороком. А в долині, поміж зарослей верб та калини, широколистих лопухів та пекучої кропиви протікав маленький струмок. Як часто малий , набігавшись з дерев’яною шаблею, що аж піт виступав на біленькій сорочечці, нашвидкоруч роздягнувшись, стрибав у прохолодну воду, а потім, підклавши під голову брилика, лежав на зеленому трав’янистому килимку і милувався синьою безоднею неба. На чому ж воно, таке велике, тримається?

Тарас був хлопцем веселої вдачі, непосидючий і чутливий до горя. Руйнують хлопці пташине гніздо, а він, плачучи, просить не знищувати пташенят.

Справжнім щастям для хлопчика була зустріч з чумаками, їх розповіді про далекі місця, чумацькі пісні.

Ось настав час іти хлопчині до школи.  Першим про це заговорив дідусь. Його любимою приповідкою були слова: «Що в голові є – то довіку твоє». І вже Тарас разом з іншими  школярами співуче вторить за дяком: аз, буки… Важким було те навчання. Вже Тарас навчився читати, раніше за інших, і гордо заявив вдома, що прочитав всю азбуку. А наступного ранку вся сім’я проводжала свого школяра до школи. В новій білій сорочечці, з горщиком каші у руках прямував Тарас до школи. Вдома,  повернувшись зі школи,  здивовано питав діда: «І що воно таке: і кашу треба нести, і горщика бити, ще й вуха мнуть!».

Незабаром велике горе увійшло в родину Шевченків: померла мати.  Залишились сиротами шестеро дітей. Найстарша, Катерина, уже жила окремо. Було в той час Тарасові всього 9 років. Хата стала страшною, темною пусткою і лякала хлопчика. Бігає голодна, обідрана малеча. Сказано: батько помре – пів сирота, а мати – то вже ціла сирота. То ж і женився батько вдруге. Сердиті в мачухи очі, обличчя непривітне. Біля неї трійко власних дітей, теж сердитих, непривітних. І почалося: з ранку до  ночі в хаті крик, плач, сварки. Що не так – в усьому винні сирітки. А батько гляне на нещасних дітей своїх і подасться подалі від рідної хати, щоб не бачити пекла цього.

Та найбільшим лихом стала смерть батька. З панщини його принесли, поклали на лаві. Усі діти зібралися. «Ось і смерть моя прийшла, –  сказав гірко. Хату Микиті залишаю, він найстарший. Мамину скриню – Марійці та Яринці, а реманент – Йосипові. А синові Тарасові нічого не треба, бо буде він або великою людиною, або великим ледащо. Йому моя спадщина не поможе нічого».

Поховали батька. Зібрав Тарас свою торбину з нехитрими сирітськими пожитками і пішов шляхами долю шукати.

Дуже хотілося Тарасові стати маляром. Адже ще змалку крейда і вуглинка були для малого великою радістю. Все ними змальовував: стіни, речі, долівку. Малював птахів, звірят, людей. А ще любив книжки, пісні та розмови про гайдамаків, що колись карали панів.

Ще й треті півнів не співали, а Тарас уже на ногах: по воду, піч затопити, в класі прибрати… А ночами читав над померлими псалтир. Щоправда спершу мерців  трохи боявся, а потім звик. А за зароблений п’ятак іноді бублика купляв або сестричкам цукерку в сусіднє село передавав. Якось купив лист сірого паперу і мав власний блокнотик,  куди записував  віршики.

Довго блукав Тарас по світу, поки нарешті потрапив на науку до маляра в Петербурзі. Кожну вільну годину проводив в Літньому саду, змальовуючи статуї. Там і зустрів Тарас свого земляка – І. Сошенка. Художника вразив талант молодого Шевченка, його гірка доля. Він познайомив Тараса з видатними діячами мистецтва і культури  Гребінкою, Брюлловим,  Жуковським. Спільними зусиллями кріпака було викуплено на волю. Ціна волі Тараса – 2500 крб, одержаних за портрет Жуковського. В оточенні творчих, талановитих людей щасливий Тарас зростав духовно. «Живу, учусь, нікому не кланяюсь, нікого не боюсь – велике щастя бути вольним чоловіком», – писав поет у своїх листах.

Незабаром Шевченко стає одним із найкращих студентів Академії Мистецтв, за роботи одержує золоті  та срібні медалі.

У 1840 р. під назвою «Кобзар» вийшли твори Шевченка.

В 1843 р. поет приїздить на Україну. Записує пісні й перекази про старовину, пише власні  твори, малює. Побував у рідному селі. Сліз і радості вистачало. 

5 квітня 1847 р. Шевченка заарештовано. За участь у роботі Кирило-Мефодіївського братства, девізом якого були слова «І не буде ні царя, ні пана, ні кріпака». Та особливу лють у жандармів викликали твори «Сон» та інші революційно налаштованого поета.

І ось Тарас на місці заслання. Жахливі умови життя. Постійна муштра. Заборона займатися улюбленими справами. В одному з листів він пише: «Дивитися і не малювати – це така мука». Для Шевченка це було гірше за тюрму і каторгу. Та Тарас писав. Так з’явилися «захалявні» книжечки.

За непокірність поета переведено до Новопетровського укріплення на півострові  Мангишлак. Пустеля, пісок, солона вода. Як жити далі?  Знайдена на дорозі вербова гілка нагадала про рідну землю, навіяла глибокий смуток. З цієї гілки виросла верба,  зігріта гарячим серцем Тараса.

У поета вже борода виросла, посивіла, полисіла голова, як у старого. Але душа залишалася нескореною: «Караюсь, мучусь, але не каюсь», –  писав він.

І тепер є в Казахстані форт ім.. Шевченка, і є великий сад та школа його імені, і його верба, яка щовесни зеленіє і тепер.

1858 р. Тарас повертається на рідну землю.

Калина. Про цю рослину ми знаємо багато легенд і пісень, віршів і прислів’їв. Адже калина – це символ України. Калина – це улюблена рослина Тараса. 365 разів згадує поет цю рослину у своїх творах.

Учні читають вірші Т.Шевченка про калину.

Слухання легенди «Що говорила калина малому Тарасику?».

Хвилина міркування. Склади прислів’я про Тараса.

Шевченко Тарас наче сонце для нас.

Шевченкові твори сяють, мов зорі.

Шевченків «Кобзар» для народу, мов жар.

Слово Тараса – наша слава і окраса.

Шевченко для людей, як безсмертний Прометей.

Зі сторінок Кобзаря зійшла правди зоря.

Хвилинка відпочинку. Гра «Що я чую? Що я бачу?».

(Діти відповідають, що виникає в їх уяві при читанні рядків віршів Тараса).

«Який рядок зайвий?».

(Діти називають зайвий рядок з віршів Тараса).

Словникова розминка.

Пояснення значень незрозумілих слів: панщина, вишняк, хура, свита, заповідати та ін...

Багато творів Тарас Шевченко присвятив жінці. Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до сусідської дівчинки Оксани.

Читання вірша «Мені 13-й минало».

Довго стоять відвідувачі музею перед портретом Ганни Закревської, написаного талановитою рукою Тараса. Перебуваючи на засланні, поет пише вірші, присвячені Ганні. (Читання віршів).

Останнє невдале кохання Тараса – Ликера Полусмакова, дівчина – кріпачка. Після смерті поета вона приїхала на його могилу і доглядала за нею до своєї смерті.

(Розгляд портрета Ликери та читання віршів, присвячених їй).

Останні роки життя Т.Шевченка. Він важко хворіє. Уже будучи важко хворим, складає буквар для української дітвори. «От якби до весни дотягнути, –  думав він, –  тоді і на Україну, То може б і полегшало».

1861р. 9 березня. Тарас Григорович одержує привітальні телеграми з днем народження. А вдосвіта 10 березня він зійшов униз в свою майстерню, упав і замовк навіки. Сумна звістка про смерть поета розлетілася по всьому світу.

В травні 1861 р. тіло поета перевезено на Україну. Населення виходило назустріч колісниці, вкритій червоною китайкою та квітами, з тілом поета. Прощалися з ним. 24 травня в Каневі над домовиною люди насипали високу могилу –  гору, яку назвали Тарасовою.

Хвилина пам’яті. Горить свічка.

Діти хором читають «Заповіт» Т. Шевченка.

Розмова з поетом. Модель сонця передається з рук у руки. І кожен знаходить в своєму серці слова до поета, які ідуть з дитячих сердець, зігрітих теплом і смутком.

Вічна Шевченківська весна прийшла на нашу землю. Він залишається назавжди сучасним: і вчора, і сьогодні, і завтра. Назавжди.

Розгадування кросворда.

Конкурс на краще читання улюблених віршів Тараса.